Zum Inhalt springen

War in Ukraine EN/UK/RU

Escape from Gostomel

Von

"Matveeva Tonya"

Artikel teilen

At the beginning of the third week of the war, the title of "Hero City" was awarded to Gostomel by President of Ukraine Volodymyr Zelensky. From the very beginning of the Russian invasion, there were fierce battles in the village near Kyiv. The Russian troops retreated on March 31st, leaving ruins behind them.

A shell hit Antonina's house in the first days of the war. She and her loved ones hid in the basement and survived, but they lost absolutely everything and were forced, in the literal sense, to flee in search of a safe place. Antonina tells her story stiffly and without emotion. Her voice trembles only once: when she describes how her family members wrote their names with a pen on their wrists - so that in the event of death, the body could be quickly identified.

“Early in the morning on February 24th, Russian military helicopters began to fly over our houses,” says Antonina. - We decided not to go anywhere, but to wait everything out in the basement of the house; it is located below, on the basement level. They took documents, water, food and other things there and arranged sleeping places.”

Gostomel was in the very center of the fighting from the beginning of the war. The family had to run for cover during the explosions and skirmishes

“On the second day, we saw a Russian tank on our street,” continues Antonina. A tank on a peaceful street in my city. We were horrified by its appearance. On top of that, the power was out around the city; Gostomel was left without light or communications, and at night, the bridge over the Irpin River was blown up. Now, there was no exit towards Kyiv. My house is eighth or ninth from the bridge, so our yard was littered with melted shell fragments.”

Gostomel is located eight kilometers away from Kyiv. Before the war, it was actively developing: many beautiful high-rise buildings were constructed here, a new park was recently built and more and more shops had begun to open.

In Gostomel, there is an aircraft building company and the Antonov military airfield, which served the world's largest and most powerful transport aircraft, Mriya, the pride of Ukraine. It was destroyed on the fourth day of the war.

“One night, two Russian soldiers entered the basement with a grenade launcher and machine guns in their hands. We froze in horror”, recalls Antonina. “They inspected the basement and left, seeing that there were civilians here who did not pose any danger. That night, the shooting did not stop, and in the morning, a shell hit our house. Our shelter held out and saved us all. But the house was gone, only a skeleton of it remained.

There was only one thought in our minds then: to escape as quickly as possible. From the explosion that destroyed the house, both of our cars were also badly damaged. Therefore, we grabbed a child, a dog, backpacks with documents, a small supply of food and clothing. Under shelling, we ran through the forest towards the city of Irpin. No things, we took only what they could carry in their hands.

I ran in what I was already wearing, pajama with a down jacket thrown over the top.

When we got to Irpin, we were met by guys from the city's territorial defense, who said that we could wait for some time at the local comprehensive school. Something resembling an evacuation camp was hastily organized there. We slept on the floor in the hallway of the school. It was insanely cold. Shells exploded nearby. We realized that we could be killed at any moment, so everyone wrote their name, blood type and phone number of a person who could identify you on their wrist. I wrote my best friend's number."

"Russian troops were approaching, and it was dangerous to stay at the school, it was necessary to look for an opportunity to leave. We began calling friends and acquaintances and found a person who could help us. He took us out of the city at the last moment, before the Russian army completely occupied Irpin.

So, we got to Boyarka. But there, too, it was restless. We spent two nights in a small, damp basement and then accidentally found out that an evacuation train was leaving the city for Ternopil. There, kind people helped us to settle in their cottage, not far from the Dniester River, where we live now.

In the cottage, there are two small rooms, a kitchen and minimal amenities. We carry water from the well, and the toilet is outside. The air raid alarm sounds several times a day, but it's still relatively quiet here. I have visited many cities and countries, but after everything I have experienced, this little house for me is the best place on the planet.”

UKRAINIAN: Втеча з Гостомелю

“Нас могли вбити будь-якої миті, тому ми написали свої імена на зап'ясті, щоб нас могли впізнати”

"Matveeva Tonya"

На початку третього тижня війни президент України Володимир Зеленський присвоїв Гостомелю звання «місто-герой». У селищі, неподалік Києва, з першого дня російського вторгнення, йшли запеклі бої. Лише 31 березня російські війська відступили, залишивши після себе руїни.

У будинок Антоніни снаряд потрапив ще в перші дні війни. Вона та її близькі ховалися у підвалі та вижили, але втратили абсолютно все і були змушені, у прямому сенсі, бігти у пошуках безпечного місця. Свою історію Антоніна розповідає сухо і без емоцій, голос тремтить лише одного разу: коли вона описує, як члени її сім'ї виводили свої імена ручкою на зап'ястях – щоб у разі загибелі, тіла змогли швидко впізнати.

“24 лютого, з самого ранку, російські військові гелікоптери стали літати над нашими будинками, – каже Антоніна. – Ми вирішили нікуди не виїжджати, а перечекати все у підвалі будинку – він знаходиться внизу, на цокольному поверсі. Знесли туди речі, документи, воду, продукти, облаштували спальні місця.”

Гостомель опинився в самому центрі боїв вже в перший день війни: сім'ї доводилося бігти в укриття просто під час вибухів та перестрілок.

“На другий день ми побачили на нашій вулиці російський танк, – продовжує Антоніна. Танк на мирній вулиці мого міста. Нам стало дуже лячно побачити його. Тоді ж пропала електрика, Гостомель залишився без світла та зв'язку, а вночі було підірвано міст через річку Ірпінь — тепер не було виїзду до Києва. Мій будинок восьмий чи дев'ятий за рахунком від мосту, тому наш двір був усіяний плавленими уламками снарядів”.

Гостомель знаходиться за вісім кілометрів від Києва. Перед війною він активно розвивався: тут збудували багато красивих багатоповерхових будинків, з'явився новий парк, почало відкриватись дедалі більше магазинів.

У гостомелі знаходиться авіабудівний концерн та військовий аеродром «Антонов», на якому обслуговувався найбільший та найпотужніший у світі транспортний літак «Мрія» – гордість України. Його було знищено на четвертий день війни.

“Одного разу вночі до підвалу зайшли двоє російських солдатів із гранатометом та автоматами в руках. Ми завмерли від жаху, – згадує Антоніна. – Вони оглянули підвал і пішли, побачивши, що тут мирні жителі, які не загрожують безпеці. Тієї ночі перестрілки не затихали, а вранці в наш будинок потрапив снаряд. Наше укриття витримало і врятувало нас усіх. Але домівки не стало, від нього залишився один остов.

Думка тоді була одна: рятуватися якнайшвидше. Від вибуху, який знищив будинок, обидві наші машини теж постраждали. Тому ми схопили дитину, собаку, рюкзачки з документами, не великим запасом їжі та мінімумом одягу, та під обстрілами побігли через ліс у бік міста Ірпінь.

Я бігла, у чому була, — у домашньому костюмі з накинутим зверху пуховиком.

Коли ми дісталися Ірпеня, нас зустріли хлопці з тероборони міста, які сказали, що якийсь час можна перечекати у місцевій загальноосвітній школі. Там поспіхом було організовано щось на кшталт табору евакуації. Ми спали на підлозі у коридорі школи. Було дуже холодно. Поруч розривалися снаряди. Ми зрозуміли, що нас можуть убити будь-якої миті, тому кожен написав на зап'ясті руки своє ім'я, групу крові та номер телефону людини, яка могла б тебе впізнати. Я написала номер найкращої подруги."

"Російські війська наближалися і залишатися в школі було небезпечно, треба було шукати можливість виїхати. Ми стали обдзвонювати знайомих і друзів і знайшли людину, яка змогла нам допомогти. Він вивіз нас із міста в останній момент, перш ніж Російська армія повністю окупувала Ірпінь.

Так ми дісталися Боярки. Але там також було неспокійно. Дві ночі ми провели у маленькому сирому підвалі, а потім випадково дізналися, що з міста вирушає евакуаційна електричка до Тернополя. Там добрі люди поселили нас у них на дачі, недалеко від річки Дністер, де ми зараз і живемо.

У дачному будинку дві маленькі кімнати та кухня, зручностей мінімум: воду носимо з колодязя, а туалет на вулиці. Сигнал повітряної тривоги звучить кілька разів на день, але все ж таки, тут відносно тихо. Я побувала у багатьох містах та країнах, але після всього пережитого цей маленький будинок для мене – найкраще місце на планеті”.

RUSSIAN: Побег из Гостомеля

“Нас могли убить в любой момент, поэтому мы написали свои имена на запястье, чтобы нас могли опознать”

"Matveeva Tonya"

В начале третьей недели войны, президент Украины Владимир Зеленский, присвоил Гостомелю звание «Город-герой». В поселке, недалеко от Киева,  с первого дня российского вторжения, шли ожесточенные бои. Только 31 марта российские войска отступили, оставив за собой руины.

В дом Антонины попал снаряд еще в первые дни войны. Она и ее близкие прятались в подвале и выжили, но лишились абсолютно всего и были вынуждены, в прямом смысле, бежать в поисках безопасного места. Свою историю Антонина рассказывает сухо и без эмоций, голос дрожит только однажды: когда она описывает, как члены ее семьи выводили свои имена ручкой на запястьях — чтобы в случае гибели их тела смогли быстро опознать.

“Рано утром 24 февраля российские военные вертолеты стали летать над нашими домами, – говорит Антонина. – Мы решили никуда не выезжать, а переждать все в подвале дома — он находится внизу, на цокольном этаже. Снесли туда вещи, документы, воду, продукты, обустроили спальные места.” 

Гостомель оказался в самом центре боев уже в первый день войны: семье приходилось бежать в укрытие прямо во время взрывов и перестрелок. 

“На второй день мы увидели на нашей улице российский танк, – продолжает Антонина. Танк на мирной улице моего города. Мы пришли в ужас от его вида. Тогда же пропало электричество, Гостомель остался без света и связи, а ночью был взорван мост через реку Ирпень — теперь не было выезда в Киев. Мой дом восьмой или девятый по счету от моста, поэтому наш двор был усеян оплавленными осколками снарядов”. 

Гостомель находится в восьми километрах от Киева. Перед войной он активно развивался: здесь построили много красивых многоэтажных домов, появился новый парк, стало открываться все больше магазинов. 

В гостомеле находится авиастроительный концерн и военный аэродром «Антонов», на котором обслуживался самый большой и мощный в мире транспортный самолет «Мрія» – гордость Украины. Он был уничтожен на четвертый день войны.

“Однажды ночью в подвал зашли двое русских солдат с гранатометом и автоматами в руках. Мы замерли от ужаса, – вспоминает Антонина. – Они осмотрели подвал и ушли, увидев, что здесь мирные жители, не представляющие опасности. В ту ночь перестрелки не затихали, а утром в наш дом попал снаряд. Наше укрытие выдержало и спасло нас всех. Но дома не стало, от него остался один остов.

Мысль тогда была одна: спасаться как можно быстрее. От взрыва, уничтожившего дом, обе наши машины тоже сильно пострадали. Поэтому мы схватили ребенка, собаку, рюкзачки с документами, небольшим запасом еды и минимумом одежды, и под обстрелами побежали через лес в сторону города Ирпень. Никаких вещей, взяли только то, что смогли унести в руках.

Я бежала, в чем была, — в домашнем костюме с накинутым сверху пуховиком.

Когда мы добрались до Ирпеня, нас встретили ребята из теробороны города, которые сказали, что какое-то время можно переждать в местной общеобразовательной школе. Там наспех было организовано что-то вроде лагеря эвакуации. Мы спали на полу в коридоре школы. Было безумно холодно. Рядом разрывались снаряды. Мы поняли, что нас могут убить в любой момент, поэтому каждый написал на запястье руки свое имя, группу крови и номер телефона человека, который мог бы тебя опознать. Я написала номер лучшей подруги."

"Российские войска приближались, и оставаться в школе было опасно, надо было искать возможность выехать. Мы стали обзванивать знакомых и друзей и нашли человека, который смог нам помочь. Он вывез нас из города в последний момент, прежде чем Российская армия полностью оккупировала Ирпень. 

Так, мы добрались до Боярки. Но там тоже было неспокойно. Две ночи мы провели в маленьком сыром подвале, а потом случайно узнали, что из города отправляется эвакуационная электричка в Тернополь. Там добрые люди поселили нас у них на даче, недалеко от реки Днестр, где мы сейчас и живем. 

В дачном доме две маленькие комнаты и кухня, удобств минимум: воду носим из колодца, а туалет на улице. Сигнал воздушной тревоги звучит несколько раз в день, но все же здесь относительно тихо. Я побывала во многих городах и странах, но после всего пережитого этот маленький дом для меня — лучшее место на планете”.

Neueste Artikel

How dangerous are incendiary weapons

Despite the widespread damage they cause and the extraordinary danger they pose to civilians, incendiary munitions are only banned for use in conflicts in a few specific cases.

Ukraine has a fallback option

When discussing plans to restore Ukraine from military devastation with the participation of foreign states, international financial organizations, and multinational companies, the time has come to figure out what the Ukrainian contribution to a project of such a large scale can be, as well as how to setup a construction site of that size.

Russian soldiers have voluntarily surrendered themselves in the Kharkiv region

The command of the Russian military had abandoned their soldiers as they've fled from the Ukrainian Armed Forces in the Kharkiv region.