Zum Inhalt springen

War in Ukraine EN/UK/RU

"Barbecue" Under Fire

Von

Artikel teilen

The siege of Mariupol has been ongoing since the beginning of March. There has been no food, water, electricity or cell phone service for a month. People are drinking drained water from batteries and eating food that was left in looted stores. Those who had cars left first. Those who remain are trying to escape the city on foot.

In the besieged city, 80% of residential buildings were destroyed. Thousands of people are left in the ruins, waiting to be evacuated.

"Barbecue" Under Fire
Back in early March, electricity and cell service disappeared. According to rumors, the mobile network was available only on one of the central streets - Myru Avenue, where people ran to call their relatives under heavy bombing. By mid-March, gas was turned off in the city. Residents began to grill food in their yard. 

Vadim, who lives on Filipp Orlyk Street and spent three weeks in the occupied city, says: “When we managed to get a piece of meat, we threw it on the grill, as if at a barbecue. Once, during another such “barbecue”, a mine flew into our yard. A neighbor who was standing near the explosion site miraculously survived”.

Alla Moskalets, director of the charitable association AVA Center in Mariupol, lived in the basement with her family and was afraid to move even a couple of meters away from home.

“We were sitting in the basements and didn't know what was happening in our area. On those rare occasions when we went out into the street, we walked along the walls, not risking moving away from them, so as not to be seen by Russian snipers.”

Shops and pharmacies aren’t open in the city. Alla and her neighbors lived for a month in an unequipped basement of an apartment building. They slept on an earthen floor among concrete blocks. But there were three exits from the basement - that is, more chances for salvation in the event of the house collapsing.

“We organized a field kitchen using four grills. We looked for firewood, collected food and cooked for the residents of our building. When the food ran out, many began to rob stores. By this point, most of the food on the shelves had gone bad. We ate rotten vegetables to somehow satisfy our hunger, - says Alla. “Then, there was no water. We drained the water from the batteries and melted the snow. Those who went under shelling to the source on the other side of the city did not always manage to return”.

Vadim continues: “I was standing in line for water at the Zaporozhye Highway when a shell landed next to us and killed a man. After this incident, we became afraid to go to that source for water. Instead, we pierced heating mains, collected rainwater, and melted snow. A liter of water comes out of a bucket of snow. In search of food and water, we walked around the city. Around it were corpses. Bullets whistled over our heads. You start walking like normal, but when you hear the bullet whistle, you know you should fall down. Then, jump up and run".

In mid-March, the front moved close to Vadim's house, and although the green corridors were constantly shelled, people began to flee the city en masse. In some areas, the radio picked up only Russian reports, which reported that "the city is being liberated from the Nazis."

Many who tried to get out of the city on foot returned because of the heavy shelling.

Alla recalls: “From the city it was possible to get to Peschanka on foot (this is more than 10 km from Mariupol), but we had to go under heavy shelling, along broken roads and past destroyed cars. Then, we walked about 13 km from Peschanka to Melekino. From Melekino you can walk to the settlement of Mangush and escape. But on foot this distance cannot be overcome in one day, even if you leave at dawn."

Despite the dangerous and difficult route, Vadim and his family hit the road.

Vadim said: “We decided to go when there were only three people left at our entrance. We walked past destroyed houses and mutilated corpses. Shells were falling all around. We were lucky to make it to the outskirts of the city alive. There, we saw our soldiers."

Alla and her 16-year-old daughter were helped by volunteers to get to Berdyansk and board an evacuation bus.

She recalls: “There were huge crowds of adults, children and their animals next to the buses. People are nervous, arguing over seats on the bus. The Russians “liberated” us from the family, from our favorite work, and they are freeing us from family ties”.

According to the mayor of the city, Vadim Boychenko, at least $10 billion will be needed to restore the infrastructure of Mariupol.

UKRAINIAN: "Пікнік" під обстрілами

Блокада Маріуполя продовжується з початку березня. У місті вже місяць немає їжі та води, світла та зв'язку. Люди п'ють воду, злиту з батарей, і доїдають їжу, що залишилася в розграбованих магазинах. Хто мав власне авто, поїхали першими. Ті, хто залишився, намагаються вирватися з міста пішки. 

В обложеному місті зруйновано 80% житлових будинків. У руїнах залишилися тисячі людей, які чекають на евакуацію.

Пікнік під обстрілами
Ще на початку березня в Маріуполі зникла електрика та мобільний зв'язок. За чутками, мобільна мережа ловила лише на одній із центральних вулиць – проспект Миру, куди люди під обстрілами бігали телефонувати близьким.
Ближче до середини березня у місті відключили газ. Жителі почали готувати їжу у дворах на мангалі.

Вадим, який жив на вулиці Пилипа Орлика, залишався в окупованому місті протягом трьох тижнів. Він розповідає: “Коли вдавалося роздобути шматок м'яса, ми смажили шашлик, наче на пікніку. Якось під час чергового такого пікніка до нас у двір прилетіла міна. Сусід, що стояв біля місця вибуху, дивом залишився живим."

Алла Москалець – директор благодійної асоціації АВА-центр у Маріуполі, жила у підвалі разом із сім'єю та боялася відійти від будинку навіть на пару метрів.

“Ми сиділи у підвалах і не знали, що відбувається в нашому районі. У ті рідкі випадки, коли ми виходили на вулицю, то йшли вздовж стін, не ризикуючи від них відходити, щоб не потрапити на мушку російського снайпера.”

У місті не працюють магазини та аптеки. Алла із сусідами місяць жили у необладнаному підвалі багатоквартирного будинку. Спали на земляній підлозі серед бетонних блоків. Зате з підвалу було три виходи, тобто більше шансів на порятунок у разі обвалення будинку.

“Ми організували польову кухню, використовуючи чотири мангали. Шукали дрова, збирали продукти та готували для мешканців нашого під'їзду. Коли продукти закінчилися, багато хто став грабувати магазини. До цього моменту більшість їжі на полицях зіпсувалася. Ми їли гнилі овочі, щоб хоч якось вгамувати голод, – каже Алла. – Потім не стало води. Ми зливали воду з батарей та розтоплювати сніг. Тим, хто ходив під обстрілом до джерела води на інший кінець міста, не завжди вдавалося повернутися."

Вадим продовжує: “Я стояв у черзі за водою біля запорізького шосе і тоді поруч із нами впав снаряд та вбив чоловіка. Після цього випадку ми боялись ходити на це місце. Натомість – пробивали теплотраси, збирали дощову воду, топили сніг. Із відра снігу виходить літр води. Ми ходили містом у пошуках їжі та води. Навколо – трупи. Над головою свистять кулі. Ідеш, куля просвистіла – упав. Знову підвівся та побіг”.

У середині березня фронт приблизився до будинку Вадима, і хоча зелені коридори постійно обстрілювали, люди стали масово тікати з міста. У деяких районах радіо ловило лише російські зведення, в яких повідомлялося, що "місто звільняють від фашистів".

Багато хто намагався вибратися з міста пішки і повертався назад через обстріли.

Алла згадує: “З міста була можливість пішки дістатися до Піщанки (це більше 10 км від Маріуполя), але йти потрібно було під обстрілами, по розбитих дорогах та повз згорілих машин. Потім пройти близько 13 км від Піщанки до Мелекіно. З Мелекіно можна дійти до поселення Мангуш та врятуватися. Але пішки цю відстань в один день не здолати, навіть якщо вийти на світанку”.

Не дивлячись на небезпечний та складний маршрут, Вадим та його сім'я вирушили в дорогу.

Вадим казав: “Ми вирішили йти, коли в нашому під'їзді залишилося лише три людини. Ми йшли повз знищені будинки і понівечені трупи. Навколо падали снаряди. Нам пощастило дістатись околиці міста живими. Там ми побачили наших воєнних."

Аллі та її 16-річній дочці допомогли волонтери доїхати до Бердянська та сісти на евакуаційний автобус.

Вона згадує: “Поруч із автобусами були величезні натовпи дорослих, дітей та їхніх тварин. Люди нервуються, сперечаються через місця в автобусі. Росіяни нас “звільнили” від сім'ї, від роботи, від улюбленої справи, та звільняють від сімейних зв'язків”.

За словами мера Маріуполя Вадима Бойченко  для відновлення інфраструктури Маріуполя знадобиться щонайменше 10 млрд доларів.

RUSSIAN: “Пикник” под обстрелами 

Блокада Мариуполя продолжается с начала марта. В городе месяц нет еды и воды, света и связи. Люди пьют воду, слитую из батарей, и доедают еду, оставшуюся в разграбленных магазинах. У кого были машины, уехали первыми. Те, кто остались, пытаются вырваться из города пешком.

В осажденном городе разрушены 80% жилых домов. В развалинах остались тысячи людей, которые ждут эвакуацию. 

Пикник под обстрелами
Еще в начале марта в Мариуполе пропало электричество и мобильная связь. По слухам, мобильная сеть ловила только на одной из центральных улиц – проспект Мира, куда люди под обстрелами бегали позвонить близким. Ближе к середине марта в городе отключили газ. Жители стали готовить еду во дворах на мангале. 

Вадим, проживающий на улице Филиппа Орлика, который провел в оккупированном городе три недели, рассказал: “Когда удавалось раздобыть кусок мяса, мы жарили шашлык, словно на пикнике. Однажды, во время очередного такого пикника, к нам во двор прилетела мина. Сосед, стоявший возле места взрыва, чудом остался живой.”

Алла Москалец – директор благотворительный ассоциации АВА-центр в Мариуполе, жила в подвале вместе с семьей и боялась отойти от дома даже на пару метров. 

“Мы сидели в подвалах и не знали, что происходит в нашем районе. В те редкие случаи, когда мы выходили на улицу, то шли вдоль стен, не рискуя от них отходить, чтобы не попасть на мушку российского снайпера.”

В городе не работают магазины и аптеки. Алла с соседями месяц жили в необорудованном подвале многоквартирного дома. Спали на земляном полу среди бетонных блоков. Зато из подвала было три выхода, – то есть больше шансов на спасение, в случае обрушения дома. 

“Мы организовали полевую кухню, используя четыре мангала. Искали дрова, собирали продукты и готовили для жителей нашего подъезда. Когда продукты закончились, многие стали грабить магазины. К этому моменту большая часть еды на полках испортилась. Мы ели гнилые овощи, чтобы хоть как-то утолить голод, – говорит Алла. – Затем не стало воды. Мы сливали воду из батарей и растапливали снег. Тем, кто ходил под обстрелами к источнику на другой конец города, не всегда удавалось вернуться”.

Вадим продолжает: “Я стоял в очереди за водой у запорожского шоссе, когда рядом с нами упал снаряд и убил мужчину. После этого случая, мы стали бояться ходить к источнику. Вместо этого – пробивали теплотрассы, собирали дождевую воду, топили снег. Из ведра снега выходит литр воды. В поисках еды и воды ходили по городу. Вокруг - трупы. Над головой пули свистят. Идешь, пуля просвистела – упал. Вскочил – побежал”.   

В середине марта, фронт придвинулся близко к дому Вадима, и хотя зеленые коридоры постоянно обстреливали, люди стали массово бежать из города. В некоторых районах радио ловило только российские сводки, в которых сообщалось, что «город освобождают от фашистов». 

Многие, кто пытался выбраться из города пешком, возвращались обратно из-за обстрелов.

Алла вспоминает: “С города была возможность пешком добраться до Песчанки (это больше 10 км от Мариуполя), но идти нужно было под обстрелами, по разбитым дорогам и мимо сгоревших машин. Потом пройти около 13 км от Песчанки до Мелекино. Из Мелекино можно дойти до поселения Мангуш и спастись. Но пешком это расстояние в один день не одолеть, даже если выйти на рассвете”.

Не смотря на опасный и сложный маршрут, Вадим и его семья отправились в путь.

Вадим сказал:“Мы решили идти, когда в нашем подъезде осталось только три человека. Мы шли мимо уничтоженных домов и изувеченных трупов. Вокруг падали снаряды. Нам повезло добраться до окраины города живыми. Там мы увидели наших солдат."

Алле  и ее 16-летней дочери помогли волонтеры доехать до Бердянска и сесть на эвакуационный автобус. 

Она вспоминает: “Рядом с автобусами были огромные толпы взрослых, детей и их животных. Люди нервничают, спорят из-за мест в автобусе. Россияне нас “освободили” от семьи, от работы, от любимого дела, и освобождают от семейных уз”.

По словам мєра города Вадима Бойченко, для возобновления инфраструктуры Мариуполя понадобится не менее 10 млрд долларов.

Neueste Artikel

Two cities - one fate

90% of the Luhansk region is occupied by the Russian army. The shelling of residential areas practically does not stop. The town of Rubizhne has shared the fate of Mariupol: there are no surviving houses in it, and many are so destroyed that they cannot be repaired.

May 23rd to May 27th

A daily update regarding the situation in Ukraine.

Ukraine's defense minister wants to arm 1 million

At the beginning of the war, the number of the Armed Forces of Ukraine was about 250,000. According to Ukrainian law, it cannot exceed 261,000 people, including 215,000 servicemen. The Russian army by comparison totals around 900,000 soldiers.